Новини

Про те, що зібрався йти воювати, Руслан розповів своєму батькові. Він свого часу служив у Афганістані, тож і сказав: «Якщо хочеш – їдь». Потім зіз­навався синові, що не врахував всю серйозність його намірів і такими своїми словами відправив дитину на війну. Мама ж була переконана, що син змушений іти до армії, бо отримав повістку, а пізніше, що він спокійно служить у Житомирі.

У десантні війська Руслан потрапив не випадково, адже з 15 років займався парашутним спортом. Щоб були гроші на стрибки, студент Черкаського політехнічного технікуму підпрацьовував у Черкаській обласній організації сприяння обороні спочатку завскладом, потім – інструктором. Коли йшов до армії, мав на своєму рахунку 74 стрибки. Тепер, через 5 років, знову попросився до «рідної» житомирської бригади.

– У Житомирі ми пробули тиждень. За цей час встигли якось вдягтися. Що не видали, самі купували, або ж мінялися чим у кого є, – розповідає Руслан про початок свого бойового шляху. – Потім нас літаком відправили в Миколаїв, звідти – вертольотами до Херсона, потім – до Запоріжжя. Вже там сформували колону й відправились у Добропільський район Донецької області.

Оскільки хлопці були призвані 26 березня, на сході тільки починалися серйозні воєнні дії, а саму антитерористичну операцію оголосили лише через місяць. Саме 95-­ій бригаді довелося брати стратегічно важливу гору Карачун під Слов’янськом, на якій стояла телевізійна вежа, а потім утримувати цю висоту. Обстрілюючи позиції українських військових з гранатометів, терористи навіть звалили 273­-метрову вежу, а люди вистояли! Потім звільняли сам Слов’янськ і Краматорськ, в якому нині знаходиться штаб АТО, брали Лисичанський нафтопереробний завод.

Як розповів Руслан, бійцям тоді не вистачало їжі та питної води. Спали на землі, підстилаючи карімати (спеціальні коврики). Можна було і в БТРі, але там лежачи могли поміститися лише три людини, тоді як екіпаж складається з 8-­ми осіб. Щоб покупатися, збирали дощову воду, або ж милися прямо під дощем. А ще були дуже вдячні, коли їх підгодовували місцеві жителі: то трилітрову банку сала дадуть, то відро борщу принесуть. Зізнається, що ставилися до таких гостинців з обережністю, адже були люди, які не сприймали українських військових. Щоправда, після того як терористи, в лавах яких чимало пройдох з різних країн, злочинців та наркоманів, показали як вони можуть мародерствувати, катувати і ґвалтувати, позиція людей досить відчутно змінювалася на користь рідної армії.

Нині Руслан повернувся до роботи на «Азоті», де кілька років пропрацював інженером служби безпеки підприємства, а тепер трудиться електромонтером у ЦЕРЦ. Проте каже, що душею він ще там, зі своїми старими і новими товаришами: дізнається, переживає, відправляє їм гуманітарну допомогу, яку дають друзі та знайомі. 10 жовтня знову збирається їхати до Житомира, щоб передати для своїх в АТО теплі речі та газові горілки. Каже, що війна залишає глибокий слід у свідомості. Важко згадувати загиблих та поранених товаришів, страшні картини війни. Він схвачується, коли у Черкасах гримлять салюти. А ще не хоче відповідати на банальні питання: «Ти боявся?», «Ти когось вбивав?», «А страшно бачити понівечені тіла?». Хто там не був, той не зрозуміє…