Приватне акціонерне товариство «АЗОТ» – один з лідерів хімічної галузі України. Підприємство є основним активом холдингу OSTCHEM із просування стратегії, спрямованої на популяризацію карбамідо-аміачної суміші (КАС) в країні. В останні роки Черкаський «Азот» збільшив потужності з виробництва КАС до 1 млн тонн на рік.

На ПрАТ «АЗОТ» функціонує Інтегрована система менеджменту, яка відповідає вимогам міжнародних стандартів ISO 9001, ISO 14001, ISO 45001.

Проект будівництва заводу був затверджений у 1962 році, а вже 14 березня 1965 року тут отримали першу продукцію. У квітні 2011 року ПрАТ «АЗОТ» увійшов до холдингу OSTCHEM, який об’єднує активи азотної хімії Group DF Дмитра Фірташа.

OSTCHEM – хімічний холдинг України, до складу якого входять підприємства з виробництва азотних добрив: ПрАТ «АЗОТ» (м. Черкаси), ПрАТ «Рівнеазот» (м. Рівне), ПАТ «Концерн Стирол» (м. Горлівка, Донецька обл.), ПрАТ «Сєвєродонецьке об’єднання Азот» (м. Сєвєродонецьк, Луганська обл.).

Грамотна логістика, дистрибуція, представлена «УкрАгро НПК» та наявність спеціалізованого морського порту «Ніка-Тера» дозволили холдингу OSTCHEM оптимізувати роботу підприємств, їх виробничу, маркетингову та збутову політику, а також скоротити операційні витрати й підвищити конкурентоспроможність.

Стратегічна мета холдингу OSTCHEM – бути надійним партнером з хорошою репутацією, лідером у виробництві й постачанні мінеральних добрив високої якості українським та міжнародним компаніям.

Новини

07.10.2014

Азотівець разом з товаришами по службі воював добровольцем в АТО

Чотири місяці брав участь у бойових діях на сході України працівник централізованого електроремонтного цеху Руслан Козаков. Він пішов добровольцем до 95­-ї окремої аеромобільної бригади ВДВ, де проходив службу в 2008­-2009 роках. Разом з ним пішли захищати країну й товариші по службі. Всі ці роки хлопці підтримували між собою зв’язок.

Про те, що зібрався йти воювати, Руслан розповів своєму батькові. Він свого часу служив у Афганістані, тож і сказав: «Якщо хочеш – їдь». Потім зіз­навався синові, що не врахував всю серйозність його намірів і такими своїми словами відправив дитину на війну. Мама ж була переконана, що син змушений іти до армії, бо отримав повістку, а пізніше, що він спокійно служить у Житомирі.

У десантні війська Руслан потрапив не випадково, адже з 15 років займався парашутним спортом. Щоб були гроші на стрибки, студент Черкаського політехнічного технікуму підпрацьовував у Черкаській обласній організації сприяння обороні спочатку завскладом, потім – інструктором. Коли йшов до армії, мав на своєму рахунку 74 стрибки. Тепер, через 5 років, знову попросився до «рідної» житомирської бригади.

– У Житомирі ми пробули тиждень. За цей час встигли якось вдягтися. Що не видали, самі купували, або ж мінялися чим у кого є, – розповідає Руслан про початок свого бойового шляху. – Потім нас літаком відправили в Миколаїв, звідти – вертольотами до Херсона, потім – до Запоріжжя. Вже там сформували колону й відправились у Добропільський район Донецької області.

Оскільки хлопці були призвані 26 березня, на сході тільки починалися серйозні воєнні дії, а саму антитерористичну операцію оголосили лише через місяць. Саме 95-­ій бригаді довелося брати стратегічно важливу гору Карачун під Слов’янськом, на якій стояла телевізійна вежа, а потім утримувати цю висоту. Обстрілюючи позиції українських військових з гранатометів, терористи навіть звалили 273­-метрову вежу, а люди вистояли! Потім звільняли сам Слов’янськ і Краматорськ, в якому нині знаходиться штаб АТО, брали Лисичанський нафтопереробний завод.

Як розповів Руслан, бійцям тоді не вистачало їжі та питної води. Спали на землі, підстилаючи карімати (спеціальні коврики). Можна було і в БТРі, але там лежачи могли поміститися лише три людини, тоді як екіпаж складається з 8-­ми осіб. Щоб покупатися, збирали дощову воду, або ж милися прямо під дощем. А ще були дуже вдячні, коли їх підгодовували місцеві жителі: то трилітрову банку сала дадуть, то відро борщу принесуть. Зізнається, що ставилися до таких гостинців з обережністю, адже були люди, які не сприймали українських військових. Щоправда, після того як терористи, в лавах яких чимало пройдох з різних країн, злочинців та наркоманів, показали як вони можуть мародерствувати, катувати і ґвалтувати, позиція людей досить відчутно змінювалася на користь рідної армії.

Нині Руслан повернувся до роботи на «Азоті», де кілька років пропрацював інженером служби безпеки підприємства, а тепер трудиться електромонтером у ЦЕРЦ. Проте каже, що душею він ще там, зі своїми старими і новими товаришами: дізнається, переживає, відправляє їм гуманітарну допомогу, яку дають друзі та знайомі. 10 жовтня знову збирається їхати до Житомира, щоб передати для своїх в АТО теплі речі та газові горілки. Каже, що війна залишає глибокий слід у свідомості. Важко згадувати загиблих та поранених товаришів, страшні картини війни. Він схвачується, коли у Черкасах гримлять салюти. А ще не хоче відповідати на банальні питання: «Ти боявся?», «Ти когось вбивав?», «А страшно бачити понівечені тіла?». Хто там не був, той не зрозуміє…

За матеріалами Прес-центру ПАТ «АЗОТ» OSTCHEM

Возврат к списку